Який колір у мудрості?

Грудневий суботній ранок. Поставивши машину на стоянку, я дістаю з заднього сидіння сумку з учнівськими зошитами та підручниками і ступаю на мокрий асфальт. Рвучкий вітер вилітає з-за рогу школи і намагається вирвати парасольку з моїх рук, а коли йому це не вдається – він вивертає її у іншу сторону. В обличчя летять холодні бризги води з поливної системи, що несамовито шипить і крутиться на дощі серед пожухлого газону, засипаного ржавим листям клена. Вітер за секунди руйнує старанно зроблену і добре залаковану зачіску. Мокра спідниця прилипає до ніг, холодною шматиною. Ну й ранок! Усе довкола: і небо, і дощ, і будинки, і бруківка, і машини, і сонні учні, яких сунуть за собою зіщулені батьки, і самі батьки – здається сірим і непривітним, навіть ворожим.

-Пані Світляно! Доброго ранку! - Сивочолий літній чоловік стоїть під дахом шкільного офісу. Пані Світляно – так мене ніхто не називав, крім Богдана Сторожука. Познайомилася я з ним давно, на початку 90-их. Це була пора моєї болючої туги за недавно залишеною Україною, коли хотілося закрити очі і повірити, що еміграція - тільки сон. Прокинешся вранці - і все буде по-старому: поруч рідні, друзі, усе знайоме і передбачуване. Разом з тим я розуміла, що необхідно якнайскоріше призвичаїтися до нового життя, не втративши гідності і поваги до себе та до своїх братів і сестер – емігрантів останньої хвилі. Обриси майбутнього були розмитими, а страх втратити наших дітей – реальним . Вони, діти, без особливих зусиль заговорили англійською мовою, знаходили друзів-американців у школах та на дитячих майданчиках, переймали американську масову культуру і починали забувати - і що ще страшніше- ігнорувати свою рідну мову. З втратою мови пересихали канали спілкування з поколінням батьків. Батьки продовжували жити минулим, консервуючи його у нових умовах, а діти дуже швидко виростали з нього, мов з минулорічних джинсів. Було боляче дивитися, як відмирає коріння, по якому мали б текти у дитячі душі живильні соки мудрості свого роду. І від одного берега відірвались і до другого повністю не пристали. Привид бездуховності навис над молодим поколінням. Саме тому у нашій діаспорі виникла потреба організувати школу українознавства. На терені цієї праці мене звела доля з паном Богданом, емігрантом попередньої хвилі. Пам’ятаю, що при нашій першій зустрічі, мене вразили його доброзичливість, галантність і суміш тонкого прихованого гумору з величезною тактовністю. Його поради були мудрими і ненав’язливими; процелюбство і бажання служити іншим – гідним наслідування. Такі люди, як він, не кричать про своє християнство – вони його випромінюють; не співають оди доброчинності– просто живуть для блага інших. Вони ніяковіють, мов несміливі діти, коли їм дякують за послуги і жертовність.

- Доброго ранку, пане Богдане! – зустрічаємося очима. У його погляді ні краплинки заклопотанності чи невдоволення негодою. Сірі очі сяють зовсім не по-сірому. Скажіть, який колір у мудрості? Усміхаюся у відповідь, і відчуваю, що моя ранкова хандра відступає. Душі, зігрітій спокійним, добрим поглядом пана Богдана, раптом, хочеться насправді стати «світляночкою» - світлячком. А світлячків можна побачити тільки у темряві. У сонячний день їх не видно.

Заходжу у клас. – Доброго ранку, діти! Правда, гарний день! Погляньте уважно, і ви побачите, як кришталеві нотки дощу записують свою ніжну мелодію на нотному стані наших вікон.

Який колір у мудрості?Проза

Який колір у мудрості?
Проза