Вилетіли з хати доньки та сини.
В парах в’ють гніздечка власні помаленьку.
Та ніяк не звикну я до тишини.
Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».
Ось заплющу очі: Бачу малюків.
Бігають, стрибають по усіх кімнатах.
Затуляю вуха: чую сміх і спів.
А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.
Якби повернути той прекрасний час,
Я б ним дорожила більше всіх достатків.
Кожен ранок, любі, цілувала б вас,
Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка.»
На сумління тисне каменем вина.
В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:
«Діти, дайте спокій!» «Що за дивина?!»
«Може зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»
На стіні годинник стогне: "Чик. Чик. Чик..."
Обріза секунди вперто від години.
Тут був черевичок, потім – черевик.
В нас росла сімейка, а тепер – родина.
Вилетіли з хати доньки та сини.
Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.
Вам колись звикати теж до тишини.
Тож цінуйте часом і живіть щасливо.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ти кажеш що ніяк не звикнеш до тишини... то ще на роботу ходиш... а що буде, як Бог дасть дожити до пенсії?!...(Звикнеш до того часу!) Комментарий автора: Вєра, вірш майже автобіографічний. Сашко ж ще з нами. Але тишина так сильно відчувається.
Крик души : СКАЖИ ИМ: КАК СИЛЬНО Я ИХ ЛЮБЛЮ! - Андрей Жаворонков Я всюду с тобой, куда бы ты себя не загнал. Я был с тобою, до того, как ты впустил Меня в свою жизнь. Я не оставлю тебя и не покину тебя, даже если ты отречешься Меня… Что бы ты не сделал, как бы низко не пал, ты не перестанешь быть Мне сыном. Мне не важно, кем себя считаешь ты. Мне важно кем Я, тебя считаю. Ни что, не в силах отменить нашего родства. Не убегай от меня. Я нуждаюсь в тебе.
